Машівська районна рада
Машівський район, Полтавська область

Історичні відомості Машівщини

       Всього за кілька десятків кілометрів на південній схід від духовної колиски України - Полтави, на широких берегах царської ріки, а саме так із тюркської перекладається назва Тагамлик, розкинувся Машівський район із центром у селищі Машівка. І хоча перші документальні згадки про нього датуються лише 1859 роком, дослідження вчених - краєзнавців свідчать, що його історія вростає коренями у глибину століть, до пам’яток раннього неоліту, черняхівської культури, древньоруських поселень. Тут за сивої давнини скрипіли дерев’яними колесами чумацькі вози, торуючи шлях до безкрайніх причорноморських степів, через володіння болгарського хана Кубрата, минаючи розкішні мальовничі краєвиди. Деякі історики стверджують, що саме через наш Машівський край, а точніше через село Селещина колись пролягав Муравський шлях - одна із найважливіших стратегічних доріг, що тяглася на північ до кордону з Московською державою. Значно пізніше, уже після перемоги у Полтавській битві, Петро І подарував ці землі одному зі своїх полковників, який і оселився тут, збудувавши маєток. З часом ошатна садиба перейшла до доньки полковника – Марії, тобто Маші, як лагідно називають власниць цього жіночого імені, а навколишнє поселення на її честь почали називати Машівкою. 

Вже понад століття дарують Боже благословення машівчанам гучні дзвони Свято - Миколаївського храму - оберегу духовності та православних традицій. І хоча в радянський період,  його було передано під осередок культури, а церква сьогодні є чи не в кожному селі на Машівщині, покровительство Святого Чудотворця Миколая незримо відчувається над нашим краєм. 

Природна краса Батьківщини… Чи є щось дорожче і миліше людському серцю, коли червоний сонячний диск засинає у смарагдових очеретах Орілі, золотом найвищої проби розливаються жита, а веселка у півнеба п’є воду зі спокійних блакитнооких дзеркал Кошманівських ставків? За вогняними головами допитливих соняхів, які з цікавістю заглядають за віддалену смугу горизонту, у незбагненній красі постають перлини Машівського району - ботанічний заказник “Дикунова балка”, ландшафний заказник "Усть Лип’янка", зоологічний заказник загальнодержавного значення "Руський Орчик". Особливим є дендрарій держсортмережі, який вважається одним із найцінніших парків Полтавщини. Та якими б багатими не були природні щедроти та високими врожаї, найцінніша коштовність нашого району - це його люди, щирі, доброзичливі, відверті. Люди, які поважають своє минуле та з оптимізмом дивляться у майбутнє, вони бережуть свою історію та мають привід гордитися земляками. 

Життєвий, воєнний та трудовий шлях кількох поколінь машівців зберігається у доглянутих виставкових кімнатах Машівського та Дмитрівського музеїв. На чорно-білих світлинах спинився час: революція 1917-го, колективізація, чорна прірва голоду тридцять третього, Друга світова… На фронтах однієї із найстрашніших воєн двадцятого століття, в боротьбі з фашистською навалою, загинуло близько п’яти тисяч наших земляків, семеро - удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. В пам’ять про них височіють обеліски, братські могили… Біля вічного вогню, на варті мирного неба застиг гранітний солдат, чиє погруддя прикрашає комплекс Меморіалу Солдатської Слави, що в районному центрі .Не забувають місцеві жителі і про тих земляків, кого торкнулося криваве горнило війни в Афганістані, тих, над чиїми долями і досі гірчить полином Чорнобильська трагедія.

З особливим теплом і тривогою створена та представлена у районному музеї нова експозиція під назвою «Ми – українці», яка відображає нашу буремну сучасність. Колись вона ілюструватиме одну з найболючіших сторінок української історії і, водночас, стане прикладом надзвичайного патріотизму, мужності і незламності нашого народу. Це надії Майдану, уроки революції Гідності, протистояння  на Сході. Свободу та незалежність України у зоні  проведення антитерористичної операції нині боронять понад півтори сотні воїнів – жителів району. Із життєвими історіями та бойовими шляхами багатьох із них можуть познайомитися читачі нашої районної газети «Промінь», яка нещодавно відзначила своє 80-річчя. Вірний кращим журналістським традиціям, творчий колектив видання майстерно висвітлює найцікавіші та найважливіші події та новини району, області, держави. Не надто численну, проте постійну, аудиторію слухачів має і редакція Машівського районного радіо.

Нині Машівщина крокує в ногу з часом,  на території району працює 21 сільськогосподарське підприємство , промисловість представлена підприємствами з видобутку та переробки газу, газового конденсату та нафти, через наш район проходить газопровід "Союз". Його будівництво  у сімдесятих роках минулого століття дало поштовх для розвитку селища та району. Працюють друкарня, Селещинський елеватор, підприємства харчової та переробної галузі. Власними справами займаються близько півтисячі підприємців ,діють дитячі садочки та школи, заклади медицини та культури. Гордяться жителі нашого району і своїми талановитими земляками, які з гідністю беруть участь у різноманітних вокальних та хореографічних конкурсах, дарують радість шанувальникам районної сцени. Дитячий танцювальний колектив "Відродження", вокальні ансамблі "Гармонія", «Славяне» та "Горошини" відомі, як в Україні, так і далеко за її межами. 

Машівщина - це частина моєї Вітчизни, покровителька батьківського роду, земля добрих і працьовитих людей - хліборобів з відкритим серцем і чистою совістю. Вона неповторна і прекрасна. Кожен із нас хоче бачити її ще кращою, передати у спадок дітям та внукам ці широкі лани, над якими розправляють крила лелеки, цей рівномірний перестук потягів, що проносяться вдаль українськими просторами, це тепле золотаве світло, яке з’являється у вікнах багатоповерхівок, коли селище дрімає у бузковій колисці вечора.

Ми любимо тебе рідний краю, ми по-синівському вклоняємося тобі, Машівщино!

Спогади колишнього голови районнаї ради М.В.Хоменка

У 1966 РОЦІ У МАШІВСЬКОМУ РАЙОНІ НЕ БУЛО ЖОДНОЇ ДОРОГИ З ТВЕРДИМ ПОКТИТТЯМ, А В РАЙЦЕНТРІ – ЛИШЕ ОДНА ЖИТЛОВА ДВОПОВЕРХІВКА

І вже у восьмидесяті роки настав період активної розбудови та розвитку Машівщини

Район за своє існування, як адміністративно-територіальна одиниця, перетерпів кілька реорганізацій. Його то приєднували до сусіднього Карлівського, то знову відокремлювали. Востаннє він перестав існувати у 1962 році. І ось через чотири роки, у 1966-му, район знову відроджується. Вкотре знову формуються місцеві органи влади. Обласний комітет Компартії України рекомендує створити в Машівці організаційне бюро із п’яти осіб. Але за цей час місцеві керівники в пошуках роботи вже переїхали до Полтави та інших районів області. Тому до складу нового бюро Машівського райкому партії ввійшли чужі на той час люди, котрі погодилися на пропозицію (а тоді це не обговорювалося) переїхати до Машівки з інших регіонів. Це були молоді, амбітні комуністи, які займали відповідальні посади, мали досвід керівної роботи і, на думку обкому, могли впоратися з такою непростою місією.

  Тож зимою 1966 року в район прибули: Микола Володимирович Хоменко, який був заступником начальника сільгоспуправління у Новосанжарському районі, Микола Мартинович Діхтяр, інструктор райкому партії того ж району, а також Михайло Андрійович Чайка, голова Карлівського райвиконкому, Микола Іванович Бойко, який очолював радгосп на Глобинщині та Євген Олексійович Турбаба, інспектор райвідділу освіти з Миргородщини. Кожен із цих людей залишився в Машівці назавжди, вписавши свою сторінку в історію цього чудового, славного трудовими і культурними традиціями краю, що став для них рідним. Чотирьох із колишніх добровольців уже немає серед живих. І останній притулок їм надала саме машівська земля.

Про те, як починали і що зробили за роки спільної роботи, згадує тоді другий (пізніше перший) секретар Машівського райкому партії Микола Володимирович Хоменко:

– Зима 1966 року була м’якою, щодня слякоть, а під’їзних доріг до району не було. Лише одна – від Красноградської траси до Машівки. А по району взагалі проїхати ніяк. Хіба що Кошманівка, як і тепер, стояла на трасі. І до села вела тільки вузенька кам’янка без тротуарів.

Приїхали в район. Жити ніде. Готелю – ніде ніякого. Харчуватися також ніде. У селищі тоді було всього два двоповерхових будинки: райком партії та нинішній сто третій, житловий. Решта – усе старі одноповерхові хатини. У тих пристосованих приміщеннях розміщувалися і установи, і школа. Машівський район із Новосанжарським тоді ні в яке порівняння не йшов. Добратися з одного села до іншого по бездоріжжю можна було тільки на конях або гусеничним трактором. Отож і їздили чим попало. Учотирьох зняли квартиру в однієї бабусі. Михайло Андрійович Чайка тоді ще їздив додому в Карлівку, адже це недалеко. 

Починали з кадрів. Треба було, перш за все, сформувати органи партійної влади на місцях. Потім – вибори районної ради. Підібрали керівників відділів спеціалістів.

На партійній конференції першим секретарем райкому обрали Михайла Андрійовича Чайку, другим – мене, секретарем – Миколу Мартиновича Діхтяря.  Народний контроль очолив Іван Федорович Шенгур. Уже в першому півріччі 1967 року в районі були сформовані всі органи влади. Євген Олексійович Турбаба очолив районну раду. Миколу Івановича Бойка призначили начальником сільгоспуправління.

А далі, звичайно, зайнялися проблемою доріг. Тим більше, що саме в той час у районі почали розробляти нафтові промисли. Техніка була потужна, працювала в будь-яку погоду і, де пройшли бурові машини, шляхи ставали непроїзними на довгі часи. Тож нормальні дороги в районі були першою необхідністю.

Замовили в державі кошти на камінь. Бут у брилах доставляли залізничними ешелонами на станцію в Селещину. Кожна величиною з письмовий стіл, а були й більші. Усе розвантажували вручну власними силами. Закривали організації і всі: чоловіки й жінки – на вагони. Було й таке, що велетенська кам’яна брила не проходила у люк на дні вагона, тоді її вручну котили до бокового люка. А часто доводилося розбивати камінь прямо у вагоні. Для цієї роботи наймали каменярів із Мордовії. Адже правильно розбити брилу може тільки спеціаліст, який знає структуру моноліта.  Бо інакше можна було бити, що аж іскри очі випікатимуть, а не розіб’єш. А можна в потрібному місці вдарити раз і розбити на шматки. У найманих бригадах були як чоловіки, так і жінки. Працювали вручну молотами, зранку й до пізна. А ми, в свою чергу, намагалися створити цим людям умови проживання. Розвантажували і розбивали камінь безперервно років зо два.

У першу чергу почали будувати дорогу до Михайлівки. Будівництво вела районна шляхова служба. Бульдозерами нагортали полотно і вкладали камінь. І сьогодні під асфальтом від Машівки до Андріївки лежить кам’яна дорога. Другим напрямком будівництва була дорога на Старицьківку.

Відповідальність за будівництво доріг бюро райкому поклало на  Євгена Олексійовича Турбабу. Звичайно, всі йому допомагали. Але найбільше роботи дісталося керівникам шляхової служби Миколі Яковичу Коробці, Борису Антоновичу Гребенюку та Івану Митрофановичу Порохні. Основні дороги в районі збудували років за 15. З’єднали всі села і ферми. 

Так у Михайлівці відкрили власний асфальтовий завод, адже там сіл багато і всі розкидані. А Павлівка сама розтягнута дуже. Тож доріг багато. Добудували до Нехворощі і пішли далі на Ряське. А вже підвідні шляхи прокладали господарським способом. Центральні дороги будували за державний рахунок, а внутрішньогосподарські – за колгоспний. 

Коли завершили дорогу до Ряського, місцеві жителі ніяк не могли звикнути, що тепер, щоб справитися у Селещині та Машівці, не треба витрачати цілий день. Тож вирушаючи з дому, брали, як і раніше, харчі на весь день, бо поверталися під вечір. Тепер же їсти сідали черз кілька годин на зворотньому шляху в лісосмузі вже під Ряськами. Не везти ж припаси додому. 

Деяких голів колгоспів можна було назвати першими заступниками бригадирів будівельних бригад. Значний вклад у будівництво доріг внесли Олександр Іванович Радченко із Михайлівки, Василь Омелянович Коломієць із Кустолово-Суходілки, Петро Іванович Єретик із Павлівки, Іван Сергійович Ірза із Ряського, Василь Павлович Попович із Малої Нехворощі, Павло Петрович Нестерець (тоді головував і в Андріївці, і в Дмитрівці), Анатолій Прокопович Кузуб та Яків Федосійович Безрук із Кошманівки, Микола Павлович Губа з Дмитрівки та Володимир Олександрович Курносенко із Сахнівщини.

Усі колгоспи на час останньої організації району були сформовані. Спочатку їх було 18, пізніше в результаті злиття залишилося 15.

На момент створення району тільки почали замінювати натуральну оплату праці в сільському господарстві на грошову.  У 1967 році район повністю перейшов на грошові розрахунки. Заробітки були не дуже високі. Хоча механізатори, тваринники та спеціалісти середнього рівня отримували 150-200 гривень. Гроші платили регулярно, раз у місяць. Якщо якесь господарство не вкладалося, то брало кредит, адже затримка з виплатою на 3-5 днів – це було «чепе».

У районі розвивалося як рослинництво, так і тваринництво. Увага держави до сільського господарства в ті роки була значна, тому і врожаї порівняно високі. Зернові давали в середньому по 20 ценнерів з гектара. І різниця в господарствах була невеликою, в півцентнера, не більше. Цукрових буряків збирали по 220-250 центнерів з гектара. У ті роки це було не мало. Але умови праці все ж були дуже важкі. Наприклад, на причіпних плугах під час оранки стояли люди. Це пекло, інакше не назвеш. Ті плуги вручну чистили, вмикали, практично вручну орали. І на кожній сівалці стояли люди. А кукурудзу сіяли квадратно-гніздовим способом, то вручну тягали полями дроти. Тож питання полегшення людської праці стояло дуже гостро. Адже робочих рук не вистачало. Техніки було багато, але вона була дуже низької якості і тому малопродуктивна. У ті часи багато хто вже бував за кордоном, бачив передові технології, тому треба було щось міняти, щоб ло зменшити людські затрати в сільському господарстві і збільшити продуктивність.

У районі тоді проживало близько 30 тисяч осіб і 10 із них працювали в сільському господарстві, тобто третина. Але всеодно в сезон доводилося залучати і пенсіонерів, і учнів, і наймані бригади із Західної України. Їх використовували здебільшого на вирощуванні гібридної кукурудзи та цукрових буряків, де найбільше застосовувалася ручна праця. Наймані бригади здебільшого працювали на будівництві.

Тож нові технології, які виключають ручну працю, вперше запровадили на вирощуванні кукурудзи. Цим зайнялися в колгоспі «Жовтень» (Андріївка), де головою тоді був Павло Петрович Нестерець, а головним агрономом Григорій Антонович Тертичний. Для боротьби з бур’янами застосували гербіциди. А шкідників сільськогосподарських культур тоді була уйма. Особливо дошкуляв довгоносик на полях цукрових буряків. Було таке, що машини буксували на трасі, так сунули жуки через дорогу з поля на поле. Боролися тоді з цією напастю тільки з допомогою ловчих канав та дусту. Як виявилося, це дуже стійкий отрутохімікат, що не розкладається в природі десятиліттями. Та й перші гербіциди, такі як сімазин, були не менш агресивними. Якщо десь допускалися погрішності у застосуванні, то там два-три роки взагалі нічого не росло. Також впроваджували нові сорти та зайнялися підготовкою насіння: калібровкою тощо. Робити це в кожному господарстві – справа затратна, тому в районі створили насіннєве господарство.

Такі новації відразу дали результат. Дещо вивільнили людські ресурси і значно підняли врожайність сільськогосподарських культур. Уже в 1971 році пшениця в господарствах дала по 40 центнерів із гектара. Це майже вдвічі перевищило зовсім недавні показники. Того ж року район зайняв перше місце в республіці і одержав аж два перехідних Червоних прапори: один за урожай зернових вцілому і другий – за врожай пшениці. За високі досягнення в рослинництві Машівський район був представлений на ВДНГ у Москві.

Тварин у господарствах тримали також багато. Тільки корів було 11 тисяч голів. Але, на мою думку, тенденція до збільшення кількості поголів’я, а не його якості, була хибною. Не було належних умов утримання а також відповідної зоотехнічної та селекційної роботи. Тому продуктивність тваринництва була низькою. Надої молока всередньому становили приблизно 1800 літрів на корову. 

Важкими були і умови праці тваринників. Молодь відштовхувало від ферм ручне трьохразове доїння. Доярка практично від темна і до темна була на фермі. Крім доїння вона мала сама і корм коровам роздати, і гній вичистити в стійлі. На кожну припадало 10-12 корів. Це вже пізніше поставили скотарів роздавати корми і вичищати в стійлах. 

Керівництво району розуміло, що далі так не можна, адже люди розійдуться і працювати буде нікому. Тому і в тваринництві в сімдесяті роки стали впроваджувати механізацію та автоматизацію. Для цього при сільгосптехніці створили механізований загін по тваринництву, де монтували техніку з водопостачання та прибирання гною, а також апарати механічного доїння корів. У Машівці таким загоном керував Микола Павлович Галавур. Щоб район отримав якнайбільше механізованої техніки, зробив усе можливе керуючий райсільгосптехнікою Борис Петрович Мірошніченко.

Спочатку апаратами доїли корів у окремі індивідуальні невеликі бідони, а пізніше на фермах встановили молокопроводи. На кожній фермі поставили агрегати для нагрівання води до 70 градусів. А ще важливим кроком полегшення праці доярок було введення двохразового доїння. Жінки отримали більше вільного часу. І як не дивно, на продуктивність ферм це не вплинуло.

У колгоспі імені Шевченка (Кошманівка) пішли іще далі – за сприяння земляка Никифора Тимофійовича Кальченка, заступника голови ради міністрів України, збудували ферму на 1100 корів під одним дахом із доїльним залом. До цього на фермах було всього по 300-400 корів, розділених по сотні в кожному корівнику. На цьому великому тваринницькому комплексі збудували будинок тваринника. Там уже можна було комфортно відпочити, переодягнутися, помитися, поїсти. На роботу підвозили людей автобусом. У результаті на ферму пішли нарешті й молоді дівчата. Вперше на роботу вони їхали в гарному вбранні та взутті замість чобіт та куфайок. Також у Кошманівці збудували механізовану автоматизовану птахофабрику, де утримувалося сто тисяч курей-несучок.

У колгоспі «Україна» збудували й почали експлуатувати тваринницький комплекс на 20 тисяч свиней з повним циклом виробництва. Його очолив Василь Костянтинович Гриценко. А в колгоспі ім. Гоголя пустили в експлуатацію із вирощування та відгодівлі ВРХ. Колгосп ім. Карла Маркса спеціалізувався на вирощуванні нетелів.

У інших господарства, щоправда, такого не було, але і там керівники намагалися не відставати. Облаштовували кімнати відпочинку, організовували харчування тваринників. Це дало змогу більше об’єднати та дисциплінувати колективи.

Тож люди, які свого часу виїхали в міста, стали повертатися назад у села. Адже зросли заробітки, значно покращилися умови праці. Особливо багато в той час повернулося з Дніпропетровська жителів Ряського.

У районі в той час не було навіть постачання постійної електроенергії. І всього за рік район електрифікували повністю. Велика заслуга в цьому начальника РЕМу Миколи Яковича Андрусенка. 

Сімдесяті-восьмидесяті роки є початком газифікації сіл району. Цю роботу закінчили через сорок років.

На момент створення району на Машівщині існували лише промислові підприємства, які обслуговували сільське господарство. Це райсільгосптехніка, від якої пізніше відокремилася райсільгоспхімія, молокозавод, заготзерно. Будівельна та шляхова організації також обслуговували лише сільське господарство району. Пізніше збудували хлібзавод. Він славився смачним і різноманітним за асортиментом хлібом. За свіжою гарячою машівською палянрицею покупці приїжджали навіть із Полтави. Цегельний завод  випускав 3 мільйони штук цегли в рік, оскільки у сімдесяті-восьмидесяті роки в районі почався період активного будівництва, як індивідувальним так і господарським способом.

Саме в цей період у районі були збудовані всі школи, в більшості господарств побудували нові будинки культури, побуткомбінати, магазини. До цього всі ці заклади розміщувалися в пристосованих приміщеннях. Але найбільш активно в ці роки будується індивідуальне житло.

  Колгоспи зводили у рік не менш, ніж по 10 житлових будинків в кожному селі. До того ж, вони забезпечували всіх індивідуальних забудовників будматеріалами та необхідною технікою. Ці роки сміливо можна назвати роками розквіту району в усіх сферах його життєдіяльності. 

У додаток до цього в районі почали працювати підприємства нафто-газового комплексу: нафтопромисел у Любимівці, технологічний цех стабілізації конденсату. У 1976-1978 роках поляки збудували газопровід Оренбург-Західний кордон з компресорною станцією в Любимівці. У цей час в районі перебуває близько 800 польських спеціалістів і робітників. Крім промислових об’єктів вони зводять і два п’ятиповерхові житлові будинки, де спочатку жили самі, базу, дитсадок, котельню, магазин, що й нині називається «Польський».    А ще вони звели важливий стратегічний об’єкт, що й досі слугує райцентру – очисні споруди.

   Значний особистий вклад у будівництво доріг, житла, закладів соцсфери зробили керівники господарств: Павло Петрович Нестерець (Андріївка, Дмитрівка), Олександр Іванович Радченко (Михайлівка), Василь Омелянович Коломієць (Кустолово-Суходілка), Іван Сергійович Ірза (Ряське), Анатолій Прокопович Кузуб (Кощманівка), Дмитро Сільвестрович Мисик (Селещина), Петро Якович Мирошниченко (Абрамівка), Микола Васильович Головко (Андріївка), Григорій Михайлович Кабак та Лідія Іванівна Дробна (Кустолово-Суходілка), Петро Іванович Єретик (Павлівка), Сергій Олексійович Юрасов та Олександр Іванович Прокопенко (Новий Тагамлик), Василь Якович Кривець (Коновалівка), Василь Павлович Попович (Мала Нехвороща), Володимир Олександрович Курносенко (Сахнівщина). А також сільські голови Петро Петрович Міщенко та Іван Семенович Артюх (Кошманівка), Галина Петрівна Котенко (Ряське), Ганна Михайлівна Шах (Базилівщина), Ізольда Іванівна Гордієнко (Дмитрівка), Борис Миколайович Левицький (Михайлівка), Ольга Федосіївна Червона, Іван Денисович Григоренко та Микола Ілліч Ляшенко (Машівка). Значний вклад в розвиток і розбудову району на посаді голови райвиконкому вніс Сергій Олексійович Юрасов.

Але, попри всі негаразди та економічні кризи наступних «післяперебудовних» років, район існує, маючи сьогодні непогані показники соціально-економічного розвитку. Машівщина вирощує рекордні врожаї зернових та цукрових буряків. Селянам виплачують найвищу в області орендну плату за земельні паї а також пристойну зарплату в сільському господарстві. Тож історія району продовжується.